Спогад
Ніколи
Нічого
Не буде
Таким,
Як раніше.
Все лишиться в пам'яті темних глибоких нішах.
В думках перед сном.
У хмільних надвечірніх віршах.
В секундах блакиті що сутінки рвуть у зимах.
У наших дворах будуть бігати інші діти,
І хтось замість нас буде радий приходу літа,
І скільки би змоги не випало нам ходити
Шляхами дитинства —
Ми будемо там чужими.
Ми сотню разів повернемось туди, де якось
Раділи життю і сміялись у літню мряку
Грибного дощу,
Чи проймалися переляком
Жахливих історій край вогнища на узліссі,
Та хай би там як — але місце загубить сили,
І як би ми ним не дихали,
не горіли,
Воно тільки з часом плететься в єдине ціле,
А ми щодо часу —
завжди
у режимі
"після."
Те щастя, яке ми знаходимо в кожній миті,
Крупицями ловлячи,
Цідячи через сито,
Порівняно з тим,
Що у пам'яті буде жити —
Немовби осіння морось супроти зливи.
Усе що було до сьогодні — одна дорога,
Де кожен із нас був для себе нарівні з Богом,
Бо міра
найвищого
блага
людини —
спогад,
І тільки у наших спогадах ми щасливі.
// Ніколассон
